1. М.Ю. Семененко

М.Ю. Семененко


ЄВРОПЕЙСЬКА БЕЗПЕКА В НОВИХ ГЕОПОЛІТИЧНИХ УМОВАХ

Із закінченням холодної війни зменшилася загроза широкомасштабних зіткнень між блоками держав. Ідеологія забезпечення європейської безпеки, заснована на радянську загрозу, стала історією. З цієї причини ситуація в світі зазнала якісних змін. Якщо в другій половині 20 століття створення системи безпеки диктувалося фактором зовнішньої загрози, то з початку 90-х виклики і загрози міжнародній безпеці почали виходити з внутрішньодержавних джерел.

В результаті змін, що відбулися розширилося і саме геополітичне уявлення Європи. Перестало бути актуальним виділення в Європі Східній частині, яка сприймалася як протекторат Радянського Союзу, зона його політичного впливу або навіть як територія Радянського Союзу з певною автономією. В ті часи Західна Європа виступала політичним оплотом стримування амбіцій Радянського Союзу.

Незважаючи на те, що розподіл Європи на Східну і Західну повернулося в даний час до своєму географічному тлумаченню, численні проблеми безпеки не були зняті остаточно. Для Європейського співтовариства виникли значні труднощі з ідентифікацією противника, що перешкоджають згуртуванню. У нових умовах, Росія продовжує залишатися основним гравцем протидії НАТО та іншим організаціям антикомуністичної орієнтації, але гравець цей вже приймає певні правила гри і не де-монстрірует явну або приховану військову і політичну загрози для Європи. Сучасна Росія стає, нехай не в усьому рівноправним і не завжди стратегічним, але все ж конструктивним партнером, а не супротивником, який вважається тільки зі своїми інтересами.

Після закінчення протистояння між Сходом і Заходом питання визначення національних інтересів європейськими державами ускладнюється суперечливим характером взаємин більшості європейських країн, а також прагненням США домінувати в оновленому політичному просторі Європи.

У протиріччях державних інтересів криється серйозна небезпека для нової Європи. Різні трактування відносин держав з партнерами по ЄС, союзниками по НАТО, державами, що не входять в ці структури, в тому числі з Росією і країнами пострадянського європейського простору можуть розколоти Європу на конкуруючі блоки, відродивши тим самим погашені було вогнища напруженості на всьому континенті. Причому взаємини Росії з її колишніми союзниками, з одного боку, взаємини колишніх союзників Росії з її колишніми противниками, з іншого, якщо і не створюють поки прямих загроз безпеки, то істотно ускладнюють політичну ситуацію на європейському просторі.

В даний час особливий вплив на розгортання геополітичної перспективи роблять наступні фактори. По-перше, "особливі відносини" Росії і Німеччини, які змушують США зміщувати акценти у своїй політиці в Європі, що в свою чергу позначається на загальній політичній обстановці. По-друге, протиріччя між Францією і Німеччиною ускладнюють і без того не прості взаємини основних гравців європейського поля з одного боку, і, з іншого боку, дозволяють США як маніпулювати суб'єктами європейської політики, так і маневрувати.

По-третє, політика "дистанціювання" Великобританії по відношенню до Європи і демонстрація нею "родинних" відносин з США ставлять перед євро-пейскими державами проблему вибору орієнтації в своїй зовнішній політиці. По-четверте, кілька "млява" реакція держав Північної Європи на процеси, що відбуваються в регіоні, яка дозволяє їм зайняти позиції "над сутичкою" в якості нейтрального арбітра і проводити наскільки це можливо незалежну від кон'юнктури національну політику.

По-п'яте, прагнення Росії зайняти гідне місце в новому європейському просторі викликає досить гостру полеміку між європейськими державами з цієї проблеми, так як саме цей аспект зачіпає визначення стратегії майбутнього устрою Європи. Для того, щоб зняти, що існує на даний момент різне трактування питання, і пов'язані з ним побоювання, про роль Росії в здійсненні спільної європейської безпеки, необхідно перш за все дозволити їй брати участь в цьому процесі досить ефективно, але в тому обсязі, який забезпечував би країнам колишнього пострадянського простору не сприймати розширення діяльності Росії як загрозу своїй безпеці. В цьому випадку необхідно враховувати досить складні взаємини між цими державами, а також привести до спільного знаменника суперечливі уявлення про загальну європейську безпеку всіх країн пострадянського простору.

І, нарешті, на всі ці процеси, а отже, і на геополітичну перспективу, впливає існуюча відмінність в думках з приводу ролі тих загальноєвропейських структур, які покликані забезпечувати захист регіону від будь-яких загроз або застосування сили. До таких організацій належать НАТО, ОБСЄ і ЄС. Принаймні дві з них (НАТО, ОБСЄ) являє собою серйозний потенціал для успішного розв'язання конфліктних і передконфліктних ситуацій.

Сучасна політична ситуація висуває певні вимоги з проведення реорганізації цих структур, або зміни їх статусу, відповідного нових умов. З питання необхідності перетворення НАТО і ОБСЄ не існує розбіжностей, незважаючи на різні ступені самоздійснення цих організацій. Якщо НАТО є самодостатнім, добре структурованим органом, то ОБСЄ "зависла" у проміжній стадії ор-ганізації. Слід також пам'ятати, що ОБСЄ був свого часу створений як спе-зованих інститут безпеки. І на відміну від НАТО, організованого в рамках концепції "колективної оборони", він міг би вважатися прообразом системи "колективної безпеки", яка передбачає зміну принципів відстоювання власних інтересів і принципів взаємовідносин між державами, враховуючи і такі педантичні проблеми як забезпечення прав людини та національних меншин . Однак результати участі ОБСЄ у врегулюванні різних криз останніх років демонструють низьку ефективність даної організації саме в сфері заявлених повноважень.

Також в процесі врегулювання конфліктів виявилися розбіжності в по-зіціях країн з питання про те, яке місце повинна займати ОБСЄ в формується системі європейської безпеки, і яким чином має відбуватися координація її дій з ООН, НАТО або ЗЄС. Події балканської кризи показали, що європейські держави готові вирішувати регіональні проблеми будь-якого рівня силами НАТО із залученням ООН, в той же час ОБСЄ використовується як інструмент тиску, а не як єдиний, хоча і недосконалий ор-ган, спеціально створений для запобігання і вирішення протиріч.

Беручи до уваги той факт, що в рамках цього інституту можуть взаємодіяти всі європейські держави, а не тільки члени Північноатлантичного-го альянсу або ЗЄС, з одного боку, світове співтовариство в праві було очікувати від ОБСЄ більш успішної та ефективної діяльності в вирішенні кризових ситуацій, а з іншого боку ОБСЄ мало можливість розвинутися в досить авторитетну і впливову організацію ефективно забезпечує безпеку регіону в усіх напрямках. Для досягнення цієї мети, перш за все необхідно було оперативно, в найкоротші терміни, закінчити її інституційне оформлення, і, головне, виробити механізм прийняття рішень, що забезпечує об'єктивну оцінку розвитку політичних процесів в регіоні. У той же час, кількісний фактор протилежних позицій і прагнень країн - учасниць значно ускладнює вироблення саме ефективних рішень, заснованих на об'єктивному аналізі, а не на національних інтересах окремо кожної країни.

В даному аспекті необхідно відзначити особливу позицію Росії. Розвиток подій Косівського кризи, показало, що НАТО претендує на більш масштабну роль в світі, ніж це передбачається її статутними документами, що, власне і підштовхнуло Росію до вироблення національної концепції європейської безпеки, в якій особливе значення надається діяльності ОБСЄ. Росія особливо обумовлює свою зацікавленість в забезпеченні ОБСЄ центральної ролі в європейських справах. Наділення цієї структури необхідним політичним мандатом і засобами для адекватного реагування на загрози стабільності і безпеки - найважливіші умови розширення впливу ОБСЄ в європейському регіоні. Саме в цьому основна розбіжність позицій Росії і більшості західних країн.

Конструюючи систему європейської безпеки країни-члени НАТО исхо-дять з принципу лідируючого положення цього блоку. У даній системі ОБСЄ розглядається лише як допоміжний політичний елемент, який повинен доповнювати такі структури як НАТО, ЗЄС та ЄС. На сьогоднішній день саме західна трактування ролі ОБСЄ є вирішальною при визначенні її функцій, а головне, відповідає її реальним можливостям в області запобігання та врегулювання конфліктів. Можливості ОБСЄ, які визначають і рівень її авторитету, також обумовлені і тривалим процесом її інституціоналізації. Таким чином, можна виявити основні фактори, що впливають на ослаблення позицій ОБСЄ в забезпеченні європейської безпеки: по-перше, полярні розбіжності між державами (насамперед США, Росії, країн Західної та Східної Європи) в розумінні ролі ОБСЄ значно ускладнюють вироблення механізму узгодження політики і межі компетенції різних загальноєвропейських організацій та інститутів, і перш за все двох організацій, що претендують на забезпечення стримування і вирішення протиріч і конфліктів (ОБСЄ, НАТО);

по-друге, відсутність у ОБСЄ не тільки самостійного силового оперативного і ефективного компонента, в рамках проведення миротворчих опе-рацій, але також і механізму залучення для подібних цілей військових структур інших організацій (НАТО, ООН, ЗЄС);

по-третє, низька оперативність прийняття найважливіших рішень в ситуаціях, що вимагають швидкого реагування, що обумовлено процедурами прийнятими ОБСЄ забезпечують врахування інтересів всіх держав-членів;

по-четверте, як наслідок вищевикладених трьох чинників, досить слабкий вплив на своєчасне вирішення предконфліктих ситуацій, і зовсім не ефективна в період гострої кризи, на підставі чого цілком резонно постає проблема авторитету цього органу в загальній системі безпеки Європи.

Для підвищення авторитету цього загальноєвропейського інституту представляється необхідним насамперед постановка їм життєво важливих проблем сьогоднішнього дня, успішне вирішення яких дозволить знизити напруженість, з одного боку, і з іншого, відчути спільність цілей, історії та майбутнього. До таких проблем можна віднести:

- до теперішнього моменту так і не були вироблені будь-які ефективні внутрішні норми і способи вирішення постійно виникаючих протиріч чи конфліктів, які враховували б, по-перше, інтереси окремої країни в рамках спільних інтересів регіону, а по-друге, забезпечували б можливість дозволу конфліктів і протиріч на початковому етапі в рамках узгодження захисту прав людини, національної самоопр-ності, суверенітету і цілісності держав;

- також, гостро стоїть проблема необхідності розвитку механізмів та потенціалу раннього попередження конфліктів, які дозволили б тим самим забезпечити не тільки стабільність регіону, а й об'єктивний підхід до всіх учасників ОБСЄ, а також певну ступінь безпеки тих держав, які не є членами регіональних чи інших оборонних організацій.

Власне, дозвіл складних ситуацій в такому густонаселеному регіо-не тільки гуманітарними методами завдання досить складна, якщо враховувати, що ООН, як організація має повноваження застосування миротворчого воєнізованого корпусу, попередньо робить кроки політичного або економічного впливу на що виникає або виниклу напругу або конфлікт. Слід зазначити, що ООН досить ефективний орган у вирішенні подібних проблем, в тому числі і в європейському регіоні, незважаючи на те, що останнім часом особливо помітно зниження її авторитету як нейтральної та об'єктивної структури світової спільноти.

У зв'язку з ООН звертають на себе увагу також розвиваються тенденції ревізії статусу ООН, які робляться політиками і експертами ряду західних країн в дискусіях навколо розподілу компетенції між інститутами врегулювання конфліктів в постбіполярному світі. В якості підстави перегляду ролі і місця ООН наводиться невдалий досвід вирішення нею кризи на Балканах в 90-і роки.

Прагнення принизити роль ООН в організації міжнародних миротворчих зусиль не в останню чергу пов'язано з тим, що один з небагатьох важелів Росії, який обмежує можливості Заходу діяти на свій розсуд - це її право вето як постійного члена Ради Безпеки ООН.

Природно, що здатність швидко реагувати і ефективно впливати на розвиток або вирішення конфлікту в тих чи інших регіонах світу це показник сильного і впливового суб'єкта світової спільноти. Тому в рамках конкуренції в цій галузі світової політики США зацікавлені в девальвації одного з інструментів російської дипломатії.

Але не тільки ці міркування підштовхують США до звуження компетенції ООН. Розподіл силових полів світової політики має виходити з пріоритетів США, і в першу чергу, на європейському просторі. Всією своєю діяльністю блок НАТО повинен обґрунтувати не тільки ідею справедливого і ефективного участі його в кризових ситуаціях, скільки сприйняття все миро-вої громадськістю НАТО як єдиного, надійного і природного ор-гана, здатного запобігти або ліквідувати будь-яку загрозу або небезпеку.

Тому участь НАТО у вирішенні конфліктів за межами "зони відповідальності" стало одним із пріоритетних завдань діяльності альянсу. Тим самим НАТО проголошує виправданим вторгнення в сферу компетенції ООН і ОБСЄ при цьому не беручи на себе будь-які зобов'язання перед цими організаціями за погодженням своїх дій або меж відповідальності за проведені операції. Сполучені Штати і конгрес США категорично проти того, щоб НАТО займало підлегле становище по відношенню до ООН або ОБСЄ та взагалі залежала від рішень якої б то не було міжнародної організації. У той же час США є противниками того, щоб у ООН або ОБСЄ були власні сили, здатні оперативно діяти в зоні кризи. Створення таких сил в Європі поставить під питання претензії Альянсу на миротворчу роль. Власне концепція "об'єднаних багатонаціональних оперативних сил" НАТО зародилася як противагу ідеї створення при ОБСЄ міжнародних сил швидкого реагування для врегулювання криз. При вдалому для Європи вирішенні цього питання США втрачають значний вплив на вироблення і прийняття рішень загальноєвропейських проблем, а разом з цим і глобальний вплив на всю Європу.

Продемонструвавши на прикладі Югославії нездатність існувати без великих чи малих країн - ворогів, без загрози застосування військової сили або її реального застосування Північноатлантичний альянс створив дуже серйозний прецедент безвідповідальної політики із застосуванням військової сили, яка в кінцевому підсумку є прихованою загрозою самій безпеці Європи і її однією з головних проблем.

Для Європи пропонується варіант екстраполяції понять європейської безпеки і безпеки країн-учасниць НАТО. Цей підхід справляє дестабілізуючий вплив і не сприяє більш конструктивному рішенню загальноєвропейських проблем, так як не знімає суперечливі думки з приводу ролі НАТО в загальній системі безпеки.

До тих пір поки країни, что входять в ЦІ блоки будут Проводити політику Розширення, до тих пір ЄВРОПЕЙСЬКІ держави, что не входять в Цю структуру з тих чи других причин, які не відчуватімуть собі в безпеці. Розширення НАТО це самперед Розширення простору безпеки під прикриття США. Америка єдина держава, яка довела, что может домагатіся будь-якіх цілей поставлених ее Власний інтересами, и з ЦІМ ЄВРОПЕЙСЬКІ держави змушені рахувати. У тій же година основні ЄВРОПЕЙСЬКІ Гравці в рамках НАТО потрапляють в залежність НЕ только по відношенню до США, но и от позіцій один одного. Необхідність координації дій між Великобританією, Німеччиною, Францією на шкоду своїм інтересам (навіть з питання пріоритетів в спрямованості розширення) також відбивається на виробленні єдиної тактики безпеки. З іншого боку, така велика держава на Сході Європи як Росія не може собі дозволити досить нейтрально ставиться до розширення військового блоку. І з усією очевидністю ідентифікує подібне як загрозу безпеці своїх західних кордонів, "розширення безпеки" сприймається як "розширення залякування". Цей зовні мало конструктивна і не що додає стабільності в регіоні політика проте досить болюча для Росії, в той же час вона дозволяє і блоку, і США утримувати Російські європейські амбіції на певній дистанції, а також мати привід для утримання кількісних-кої планки протиріч з Росією для успішного вирішення інших більш важливих проблем Європи.

Одночасно з цим стрімко розростається військовий блок встає перед необхідністю жорстко координувати дії членів всередині самого блоку, що призводить до побудови складної структури ієрархій, її пухкості і, внаслідок цього, зниження ефективності. "Країни - юніори", з одного боку, відчувають власну неповноцінність як у військовому, так і в політичному відношенні до всього блоку і природну зацікавленість у швидкій модернізації своїх збройних сил, відповідно до стандартів НАТО, що змушує їх діяти в рамках блоку в найжорстокішій конкуренції один з одним. З іншого боку, вони змушені зарекомендувати себе як досить лояльними і "розуміють" членами блоку. А якщо враховувати, що НАТО "дислокується" і розширюється на європейському полі, то ці не прості відносини всередині блоку виливаються в складні взаємини цих держав щодо вирішення проблем поза блоком.

Це не додає стабільності Європі і головне не вирішує проблему її НЕ-уразливості. Фактично в рамках цього питання європейські держави дію-вують в межах, закладеного ще Ш. Де Голлем, дуалізму самосприйняття і самовизначення, який знаходить своє вираження в двох традиційних напрямах: атлантистів і европеистов.

Англосаксонські країни (США, Великобританія і Канада), Голландія і так званий "альянс вікінгів" (Данія, Норвегія, Ісландія), які об'єдналися в групу атлантистів, пов'язують будівництво європейської безпеки з принципом колективної оборони НАТО. Атлантистами особливо підкреслюється важливість трансатлантичного зв'язку між Західною Європою і Північною Америкою. Цей зв'язок забезпечує активну участь США в європейських справах і американські гарантії, в тому числі ядерні. На початку 90-х років після закінчення холодної війни і саморозпуску ОВС була вироблена концепція "нового атлантизму". Ця концепція повинна була забезпечити розуміння членами НАТО своїх завдань в умовах, що змінилися. Вироблення нової концепції була викликана необхідністю відповісти на всі голосніше лунали заклики про розпуск НАТО, як організації, яка виконала своє призначення. В геополітичному сенсі необхідно було опера-тивно знайти рішення щодо збереження статусу НАТО і спробувати розширити можливості блоку. "Новий атлантизм" позначив нові цілі имплицировать появою нових загроз безпеці, до яких відносяться поширення зброї масового знищення, етнічні та релігійні конфлікти, тероризм і т.д. У світлі нових завдань необхідно провести певні реформи в самому блоці і перш за все, НАТО повинна трансформуватися з військово-політичної організації в переважно політичну, при цьому, зберігаючи військовий потенціал для оборони і ведення миротворчих операцій. Сле-ший напрям реформування - це включення більшої кількості європейських країн в систему європейської безпеки.

Незважаючи на досить сильні позиції атлантистів, можна визначити ряд аргументів, що ставлять під сумнів однозначно позитивну оцінку діяльності НАТО як гаранта безпеки регіону:

По-перше, існують Європейські країни, що не входять до військового блоку, і зацікавлені в збереженні такого статусу, і які з певною часткою стурбованості розглядають розширення НАТО, як невідповідне їх критеріям як власної, так загальної безпеки.

По-друге, як уже було сказано вище, розширення блоку не дозволяє йому оперативно реагувати на швидко міняє міжнародне становище, в силу неможливості швидкого узгодження позицій численного блоку. По-третє, викликає занепокоєння як в європейських країнах, так і в США фінансова сторона розширення Альянсу. За розрахунками Пентагону, на перевоо-Ружені і модернізацію Збройних Сил нових членів відповідно до військових стандартів НАТО буде потрібно від 25 до 35 млрд. Доларів США, по які-яким даними значно більше до 110 млрд. Доларів ( "РЕНД корпорейшен").

По-четверте, розширення НАТО противиться Росія, яка відчуває себе європейською державою і яка розглядає вступ Польщі, Чехії та Угорщини до Альянсу як загрозу своїм кордонам і звуження російського геополітичного по-ля.

По-п'яте, взаємини всередині блоку ускладнюються напруженістю між США, з одного боку, і Францією та Італією, з іншого, з питання командування Середземноморської зоною НАТО.

В- шосте, не менш важливий для найбільших європейських країн той факт, що розширення НАТО може дати карт-бланш США на американізації Центральної та Східної Європи.

І, нарешті, один з найважливіших пунктів опозиції НАТО полягає в тому, що Альянс все більше і більше обростає бюрократичною номенклатурою, система вироблення та прийняття рішень все більш стає складною і менш динамічною, що не дозволяє йому оперативно втручатися в кризові ситуації. Підтвердженням цьому може служити тактика ведення переговорів США з європейськими державами з питання надання підтримки "Акції воз-мездие" в Афганістані. Двосторонні переговори виявилися краще, в силу оперативності та досягнення найкращого результату. Втім, ця тактика також здалася більш успішною в нових умовах і для Європейських держав, які провести серію консультацій з цього питання і вже після того, як всі позиції були визначені, питання було винесено на розгляд НАТО. У той же час участь у військових діях Америки в Афганістані також вирішувалося і обговорювалося виключно з конкретною країною, в обхід найсильнішою військової структури - НАТО.

У свою чергу європеїсти пов'язують свої очікування з Європейським Сою-зом, до якого не входять США. Амстердамський договір по Європейському союзу підписаний в 1997 році знову підтвердив курс на практичне здійснення ідеї, закладеної ще в Єдиному Європейському Акті і Маастрихтському договорі. Розширення компетенції союзу в області спільної зовнішньої політики і політики в області безпеки - одні з найважливіших пунктів Амстердамського до-говору. На основі цих положень європеїсти вважають, що військово-політична роль Європи, зокрема - ЄС, повинна відповідати її економічному вазі і політичного потенціалу. Після цього пішли ряд ініціатив, які б підтверджували серйозність намірів европеистов послабити вплив США і розширити своє політичне і військове простір. Першим кроком було прагнення створити свій незалежний франко-німецький корпус. Наступна ініціатива, озвученої на зустрічі президента Франції Жака Ширака і прем'єр-міністра Великобританії Тоні Блера в Сан-Мало в листопаді 1998 року про створення мобільного військового угруповання чисельністю в 40-50 тис. Чоловік, здатної здійснювати операції по встановленню та підтриманню миру і безпеки в регіоні, а в разі необхідності - в інших районах світу.

За результатами військових дій в Косово, в яких 80% навантаження забезпечення та ведення війни лежало на плечах США, наочно показало Західної Єв-ропе необхідність розвивати власні оборонні спроможності адекватно змінює обстановці. За визнанням колишнього міністра оборони Великобрита-ванні Джорджа Робертсона озброєння європейських армій відповідають рівню часів холодної війни. Для створення боєздатного військового щита необхідна конструктивна співпраця більшості країн Західної Європи і в зв'язку з цим франко-німецька ініціатива розцінюється аналітиками як перший крок до створення об'єднаної європейської армії, про яку давно вже говорять французи.

У червні 1999 року на саміті ЄС в Кельні франко-британська ініціатива була підтримана і схвалена членами ЄС. Подальша політична і військова опрацювання цього питання була здійснена на британо-італійському саміті в Лондоні і франко-британському в листопаді 1999 року, в процесі яких європей-ські держави, включаючи і атлантистів, продемонстрували свою зацікавлений-ність у власних військових силах як чинник здійснення європейської безпеки. Європейські держави "раптом усвідомили", що не можна говорити про повну безпеку під військовому парасолькою однієї країни, яка до того ж здійснює свої власні стратегічні плани в регіоні.

На саміті ЄС в Гельсінкі в грудні 1999 року питання про створення європейської військової угруповання був одним з ключових. Була схвалена спільна франко-британська концепція, що передбачає підвищення чисельності особового складу угруповання та інші аспекти дозволяють досить мобільно використовувати об'єднані військові сили. Таким чином, до 2003 року планується створити перші європейські сили швидкого реагування.

Проте, в рамках цих ініціатив, ЄС змушений вирішувати проблему відносин між своїми військовими структурами і НАТО. США досить болісно сприймають прагнення ряду західноєвропейських країн створити якусь незалежну військову одиницю. Вони абсолютно справедливо розглядають подібні ініціативи як спробу обмеження впливу США на Європу, а також ставлять під сумнів статус США як європейської держави. У свою чергу європейці також не можуть в силу досить ґрунтовних причин просто не враховувати відносини США до цього питання. Тому ЄС стоїть перед необхідністю визнання того, що європейські сили швидкого реагування будуть ис-користуватися лише в тому випадку, коли НАТО (тобто США) не захочуть залучатися в той чи інший конфлікт, а також того, що пріоритет НАТО в забезпеченні безпеки Європи непорушний. В даному контексті цілком резонно звучить відповідь США, що НАТО забезпечуючи безпеку не може вибирати між бажанням або небажанням залучення в конфлікт. Цей блок повинен за своїм статутом реагувати на будь-яку, нехай навіть і найменшу, загрозу безпеці. І ці функції і ідеологія Альянсу зводять нанівець логіку розгортання європейського корпусу.

У той же час до цих пір остаточно не вирішено такий делікатне питання про те, хто буде здійснювати командування та тилове забезпечення нової військової сили. У ситуації самодостатності і сили провідних європейських держав це питання стоїть досить гостро. Ситуація ускладнюється тим, що його рішення також має враховувати не меншу зацікавити в активній участі в об'єднаних силах малих держав. Це питання має бути вирішене в ключі абсолютного обліку всіх сторін, думок, частки участі та активності всіх членів ЄС.

На саміті ЄС в Гельсінкі було вирішено, що європейськими військовими справами буде займатися ЗЄС, який стане органічною частиною ЄС. Необхідно відзначити, що своїм рішенням ЄС навів різні трактування взаємин ЗЄС та ЄС до єдиного розуміння. Франція відстоювала принцип вертикального підпорядкування, тобто ЄС дає вказівки, ЗЄС виконує. В цьому її підтримує, в першу чергу, Німеччина. Позиція ж Великобританії та її союзників з цього питання (Нідерланди, Португалія та ін.) Виходить з того, що ставлення-ня між цими двома організаціями повинні відповідати горизонтальної відповідальності "роботодавця і працівника". Позиція Великобританії пояснюється, перш за все, тим, що вона вкрай негативно ставиться до спроб ослаблення провідної ролі НАТО в забезпеченні безпеки в Європі.

Цим, до речі, пояснюється різне тлумачення функцій і компетенції європейських сил швидкого реагування. Що в свою чергу закладає основу майбутніх ускладнень в здійсненні функції європейського військового корпусу, а також обґрунтування меж його компетенції і узгодження його дій з НАТО.

Таким чином, на сьогоднішній день говорити про забезпечення повної європейської безпеки не доводиться. Європа все ще не визначилася зі своїм вибором адекватної системи: НАТО, ЄС, ОБСЄ.

При орієнтації на НАТО європейської системи загрожує неминуча трансформація в трансатлантичну з провідним статусом США. У побудові виключно західноєвропейської системи (ЗЄС) Європа втратить такого гаранта стабільності і безпеки як США і при цьому значно звузить своє геополітичне простір.

Можна було б розглядати як альтернативний варіант створення системи безпеки в рамках співробітництва НАТО, ЄС / ЗЄС та ОБСЄ з жорсткою констатацією їх повноважень і свобод. Але в силу висловлених вище міркувань цей варіант звучить трохи умоглядно.

Події вересня 2001 року поставили перед світовою громадськістю насамперед проблему забезпечення безпеки в обставинах "війни без кордонів". Провідні держави розглядають акцію 11 вересня як дії "міжнародного тероризму", не враховуючи того факту, що відповідальності за "супертерракти" поки ніхто на себе не взяв.

У будь-якому випадку європейське співтовариство серйозно стурбоване своєї незахищеністю перед новою якістю загрози, яке, в свою чергу, вимагає якісно нову підставу забезпечення безпеки.

У той же час загроза виходить від інформаційної революції, яка втілилася в конкретні моделі розгортання воєн без застосування збройних сил, що дозволяє віртуальні "військові дії" за допомогою розроблених технологій привести до реального результату і реальному знищення реальної країни, також досить серйозна для всього світу.

В даний час європейське співтовариство, втім як і світове, стоїть перед дуже серйозною проблемою щонайменше адекватної реакції на ті не стандартні "пропозиції", які можуть надійти від противника в якості тих чи інших конкретних дій, які не застосовувалися до сьогоднішнього дня і не описані у військовій і політичній теорії. Для того, щоб не тільки об'єктивно оцінити ситуацію, що склалася, а й ефективно зняти будь-яку загрозу для своєї безпеки, європейської спільноти необхідно перш за все розглядати реально відбулися або потенційні події в зовсім іншій площині, поза тими стандартів, які напрацьовані людством.

Як свого часу (1812 г.) було запропоновано нова тактика ведення військових дій (партизан), проти якої до сих пір не вироблено ефективну протидію, так і сьогодні пропонується черговий ребус, для вирішення якого, необхідно перш за все відмовитися від стереотипів і, особливо відмовитися від впевненості в ефективності ведення війни традиційними методами.

Те, що великі європейські держави, хоча і висловлюючи свою готовність в участі військових операцій США, проте відтягують це участь, говорить також і про те, що європейці, в ситуації, що нестандартної ситуації, намагаються визначити реальний ступінь загрози безпосередньо для своєї країни, а також опрацювати варіантність моделей подальшого розвитку ситуації з розрахунком імовірнісних втрат.

Динаміка поведінки кожної окремої країни наочно показує, що всі провідні держави чітко усвідомлюють вразливість всіх створених до теперішнього моменту структур безпеки і їх фактичну неефективність, не тільки в знятті нависла реальної загрози, а й, що найбільш важливо, в нездатності їх запобігти виникненню "нештатної" небезпеки. Нові якісні умови протиборства повинні вплинути на вироблення Європою спільних (без будь-яких винятків) узгоджених і багатоступеневих дій, включаючи і інформаційну підтримку. Це може виявитися шансом для Європейського регіону в побудові іншої системи безпеки, підставою і головною вимогою якої буде мобільність, оперативність, охоплення всього європейського регіону, системи, в якій будуть консолідовано використовуватися політичні, військові, економічні фактори.